Мирослава Бичишин: Не можна робити освітні заклади заручниками лімітів, бо складається враження, що ми оголошуємо війну власним дітям
Інтерв’ю

Голова Львівської міської організації ВО «Батьківщина», депутат Львівської міської ради від БЮТ Мирослава Бичишин про проблеми освітньої галузі міста

– Пані Мирославо, у 2006 році Ви пішли з посади директора школи і зайнялися партійною роботою. Проте, минулого року Ви повернулись на цю ж посаду у цій же школі. З чим це пов’язано?

– У 2005 році, після виборів, після Помаранчевої революції у нас усіх була впевненість, що життя в країні зміниться. Я, як і всі, надіялася на краще. І подумала, що зможу зробити більше на політичній ниві, не будучи прив’язаною до свого місця роботи. Я очолювала  міську організацію ВО «Батьківщина»,  і тому, коли мені запропонували працювати помічником народного депутата, я побачила в цьому перспективу. Робота помічника депутата забирає багато часу: у мої обов’язки входив прийом громадян, контактування з виборцями, отримання запитів, допомога мешканцям у вирішенні їхніх питань. Я тоді просто не бачила можливості поєднувати ці дві посади з роботою у школі і вирішила звільнитися.

Проте, не минуло й року з часу виборів, як Верховна Рада припинила свою роботу. І у зв’язку з припиненням повноважень народних депутатів, звільнялися їхні помічники. Відповідно, я опинилася без роботи.

– Бажання повернутися до школи тоді не виникло?

– Тоді якраз почалася виборча кампанія. Я працювала на виборах і не задумувалася над подальшим своїм працевлаштуванням. Як кажуть, надія помирає останньою. Ми усі, напевно, надіялися, що ті позачергові парламентські вибори змінять все-таки ситуацію  в країні на краще, що Верховна Рада знову запрацює і депутати будуть виконувати свої передвиборчі програми. Але сталося так, як сталося.

А відразу після позачергових виборів 2007 року мені запропонували працювати радником міського голови з освітніх питань. Я подумала, що зможу на цій посаді зробити для освіти міста щось корисне.

– І Ви погодились?

– Звичайно, погодилась. Чесно кажучи,  я покладала великі надії на цю роботу, думала, що дійсно буду корисна місту, адже маю великий освітянський досвід: працювала і вчителем, і заступником директора, і інспектором у відділі освіти, і директором школи. У мене були певні плани, певні задуми щодо покращення ситуації в освітній галузі міста.

– Розкажіть, будь-ласка, докладніше, які зі своїх задумів Вам вдалося втілити в життя за час перебування на цій посаді.

– Перед мною було поставлено завдання вивчити питання позабюджетного фінансування діяльності шкіл. Зрозуміло, що для розвитку школи потрібні не тільки ідеї, але й кошти. Саме для підтримки діяльності навчального закладу при деяких школах створюються  благодійні фонди, куди офіційно, через бухгалтерію, надходять кошти від батьків, спонсорів тощо. Я сама, коли свого часу стала директором СШ №18, створила такий благодійний фонд. І поки я в цій школі працювала, працював і фонд. Мені вдалося акумулювати там кошти на розвиток школи. Досвід відповідний у мене був. І за той час, що я була радником міського голови, кожному начальнику районного відділу освіти міста було підготовлено та надано усі матеріали з механізму створення таких благодійних фондів, зразки необхідної документації, статутів та ін., ознайомила їх з ідеями, які є в інших областях, вказала позитивні та негативні сторони даного процесу. За допомогою моїх колег ми навіть отримали запрошення на практичний семінар по даній темі до Польщі, але введення в дію Шенгенських віз унеможливило цю участь.

– Чи багатьом львівським школам вдалося створити такі благодійні фонди?

– В основному, такі благодійні фонди чи, як вони ще називаються, фонди підтримки, створюються у гімназіях, ліцеях, спецшколах, тобто в закладах, де навчається певний контингент учнів. Адже створення такого фонду – справа не зовсім проста: фонд повинен мати  і своє приміщення, і юридичну адресу, тобто треба орендувати приміщення, наймати бухгалтера і т.п. На жаль, у середніх загальноосвітніх школах Львова таких фондів майже  немає. В централізованих бухгалтеріях є рахунки для кожної школи для накопичення відповідних коштів, але, наскільки я знаю, відсоток шкіл, які це роблять, не надто високий.

– Чому?

– Бо сам процес накопичення ускладнений тим, що при формуванні бюджету необхідно наперед розписати статті витрат тих коштів, які ще не надійшли, а потім виникають ще й затримки з їх використанням. Є ще спецрахунки для освітніх установ, на яких акумулюються кошти за надані установами платні послуги. Але  у керівників був гіркий досвід, коли дані кошти забирались на проплату комунальних послуг інших освітніх установ, де нерадиві директори перевищували ліміти по енергоносіях та воді, а непроплата комунальних послуг була недопустимою.

А коли у нас почалися проблеми з виплатою вчителям боргів по ст.57, почалося блокування рахунків відділів освіти. Тоді бухгалтерії децентралізували, згідно ухвали Львівської міської ради, кожен директор отримав свого бухгалтера і почав вести самостійно бухгалтерію у школах. На мою думку, цей досвід був позитивним для кожного керівника, оскільки спонукав вивчити економічний напрямок роботи школи – бухгалтерію, фінанси. Окрім того, директори вчилися використовувати державні кошти. Це був ріст директора як керівника. Сучасний керівник, в принципі, повинен бути і юристом, і економістом, і вчителем-методистом, і адміністратором. І тому, коли на виконкомі міської ради розглядалося питання про централізацію шкільних бухгалтерій, я виступила проти. Якщо хтось з директорів не вміє собі дати ради і самостійно вести бухгалтерський облік , то з нього треба питати. Але якщо директор має бажання працювати, знайшов себе і в ролі економіста, то забирати самостійне ведення бухгалтерії в нього - неправильно.

Але міські посадовці вирішили інакше, виходячи з того, що завдяки централізації бухгалтерій скоротяться витрати на заробітну плату бухгалтерів. При цьому не врахували, що школи обладнали робочі місця для бухгалтерів, мали відповідне програмне забезпечення з бухгалтерського обліку. Централізація  бухгалтерій – це не єдине питання, у якому наші погляди розходилися… 

– Ваші плани й задуми не знайшли підтримки у міських посадовців?

– Можу сказати, що у мене не було можливості навіть дискутувати з ними. Я вважаю, що якщо ми живемо у демократичній державі, то кожен має право висловлювати свою думку, своє бачення і хоче, щоб до нього дослухалися. А коли тобі говорять, що має бути так, а не інакше, то ти маєш право вимагати пояснень, чому має бути саме так. Можливо, я була недостатньо вперта. Дехто каже, що радник повинен вміти відкривати двері ногою і наказувати, що і як робити. Але я не є  авторитарним керівником. На мою думку, будь-яка проблема вимагає обговорення фахівців. У будь-якому питанні треба знаходити консенсус і, виходячи  з того, що є позитивне, а що - негативне  в тій чи іншій точці зору, приймати остаточне рішення. Тільки така робота є результативною. А просто рахуватися на посаді, причому на досить високій посаді, бути державним службовцем, отримувати гроші і при цьому відчувати, що ти не виправдовуєш довіру, і твої намагання щось зробити не отримують відповідної підтримки, на мою думку, не варто.

Тож, щоб мені, як голові Львівської партійної організації ВО «Батьківщина» не закидали, що я отримую державні гроші і не приношу ніякої користі як радник, я вирішила, що не можу більше перебувати на цій посаді.

Тоді я собі подумала: чому б не повернутися у школу? Знаєте, все-таки, коли людина десятки років віддала роботі у школі, її туди тягне. У 2008 році якраз закінчувався дворічний контракт директора СЗШ №65. Колектив школи хотів, щоб я повернулася. І рівно через два роки після того, як пішла зі школи, я знову повернулася сюди. І не шкодую.

– Пані Мирославо, минулого року міська рада прийняла «Програму розвитку освіти Львова на 2008-2012 роки», яка спрямована на розвиток і модернізацію освітньою галузі нашого міста. Наскільки ця програма виконується сьогодні?

– Ця програма зроблена досить цікаво, з окремих проектів, тобто, по окремих напрямках, що в цілому складає суть освіти. Це  дає можливість вирішити задачу загалом, вирішуючи окремі її складові. Але, як під будь-яку програму, під неї потрібне фінансування. Минулого року, порівняно з попередніми роками, фінансування освіти у м. Львові було досить добре. А цього року я навіть не знаю, як буде, тому що і бюджет розвитку у нас не наповнюється, і є заборгованість  по виконаних  капітальних роботах станом на 1 січня 2009 року.

Але загалом «Програма розвитку освіти» виконується. Якісь проекти реалізовуються менше, якісь більше, але програма працює.

– Чи могли б Ви докладніше розповісти про програму? Зі скількох проектів вона складається, які з них є основними і що вже вдалося реалізувати?

– Проектів було понад 20, але  на громадських обговореннях даної програми близькі напрямки роботи об’єднали, проекти укрупнили, і зараз їх є 16. Справа в тому, що реалізація цих проектів розрахована  не на рік, а до 2012 року, і можу сказати, що по  кожному проекту вже щось зроблено. Я б не виділяла основні чи неосновні проекти в даній програмі. Вони всі важливі,  і всі разом – це і є зміст нашої  освіти.

Наприклад, проект «Євро-2012», розрахований на ознайомлення дітей з Європейським чемпіонатом з футболу в Україні, і у Львові зокрема. У школах проводяться спортивні олімпіади, ліги з футболу, навіть чемпіонати з футболу для дівчаток, вивчається історія розвитку даного виду спорту. Тобто, школярі більше долучаються до занять спортом.

Відповідно до проекту «Європейський вимір в освіті. Партнери в часі змін» в школах почали працювати Євроклуби: вчителі іноземних мов створюють клуби за інтересами дітей, налагоджуються контакти з дітьми з-за кордону. Наші та  закордоні школярі наводять контакти з допомогою  Інтернету.

Також у Львові працює Учнівський парламент, через який діти долучаються до життя міста, цікавляться, як відбуваються навчальні процеси в школах інших районів міста, обмінюються ідеями.

Велику увагу приділено вдосконаленню мережі навчальних закладів, профільній освіті, безпечному середовищу для учнів тощо.

Програмою передбачено і покращення методичної бази шкіл, роботу з вчителями щодо підвищення їхньої кваліфікації. Добре, що сьогодні у школах є комп’ютерні класи. Але деякі вчителі старшого віку дивляться на них з острахом. А наша програма передбачає навчання вчителів, щоб кожен з них міг працювати з комп’ютером, знав, що таке Інтернет. Школи отримують мультимедійні системи, і треба, щоб вчителі вміли використовувати їх під час викладу матеріалу. Звичайно, це залежить і від бажання самого вчителя. Але можна ж постави таку умову, що для присвоєння вищої категорії вчитель повинен пройти спеціальні курси у своїй же школі і навчитися хоча би «азів» роботи з комп’ютером. У нашій школі, наприклад, 70% вчителів використовують комп’ютер для роботи. Тепер ми ставимо наступне завдання: вміти зробити презентацію уроку з допомогою мультимедійної дошки, комп’ютера, знайти інформацію в Інтернеті. Так що тепер у нас будуть розширені курси. І якщо вчитель претендує на педагогічне звання старшого вчителя ти вчителя-методиста, то він повинен вже володіти усім комплексом вмінь. Думаю, в інших школах теж мають таку мету – навчити вчителів володіти комп’ютером. Бо соромно, коли учні вміють використовувати можливості Інтернету, а  вчителі – ні.

Однією з прерогатив цієї програми є проект «Система освіти дітей з особливими потребами». Адже у нас діти з певними фізичними вадами опиняються ніби в ізоляції. Програма ж надає велику увагу вихованню таких дітей, створенню для них можливості спілкування з ровесниками. У нашій школі теж є діти з  ДЦП. Ми їм не робимо ніяких поблажок у навчанні. Батьки таких дітей зацікавлені, щоб вони  навчалися у звичайній школі, оскільки це дає їм змогу розвиватися всебічно. Та й учні поряд з цими дітьми стають добрішими, завжди приходять їм на допомогу. Це дуже важливий виховний момент.
 
Минулого року вперше було виділено 1,5 млн. грн. з місцевого бюджету на фінансування навчально-реабілітаційного центру «Джерело», який до цього працював завдяки меценатам. Центр і зараз залучає кошти меценатів, спонсорів. Але завдяки даному фінансуванню можливості роботи з неповносправними дітьми значно розширилися. В дитсадках створюються групи дітей, які мають проблеми зі слухом, із зором.

А от, наприклад, проект «Здоров’я дитини» трохи цього року пригальмував. Цей проект передбачає залучення дітей до занять спортом, пропаганду здорового способу життя. Спочатку він впроваджувався на базі декількох шкіл, потім долучили дошкільні установи. Велася досить широка пропагандистська робота серед школярів щодо здорового способу життя, залучення до спортивних секцій, гуртків, покращувалась матеріальна база установ,  проводилася діагностика стану здоров»я та захворюваності дітей. Проектом передбачене і відповідне харчування, з врахуванням потреб дітей, яким необхідна дієта. Зрозуміло, що на все це потрібні немалі кошти, і у зв’язку з сьогоднішніми фінансовими проблемами, проект розвивається не так, як хотілося би.

– А як профінансована освітня галузь міста загалом ?

– Всього на освіту на цей рік з загального фонду передбачено понад 422 млн. грн.  На захищені статті, тобто зарплата, нарахування на зарплату, кошти є. Дуже  шкода, що не прислухались до думки комісії з питань медицини, освіти та соціального захисту та не заклали у бюджет кошти на оздоровлення для технічного та обслуговуючого персоналу у школах. Вважаю, що це в корені неправильно. Зі спеціального фонду також передбачено 21 млн. грн. Крім того, передбачені видатки з бюджету розвитку. Але про них я б не хотіла говорити, бо невідомо, як буде наповнюватись бюджет розвитку у цьому році.

Як на мене, в цьогорічному бюджеті по освіті забагато напрямків: і книжки в бібліотеки ми закуповуємо, і матеріальну базу шкіл оновлюємо. Минулого року, наприклад, закупили для п’яти шкіл по кабінету хімії або фізики. Але, на мою думку, школи від цього небагато виграли. Яка у нас найбільша проблема у школах останнім часом? Енергоносії. Школам постійно встановлюють ліміти і ми змушені обмежувати себе в теплі, у воді, в електроенергії. І отримуємо догани від начальників районних відділів освіти, якщо школа не дотрималася лімітів. Тому ми повинні вибудувати чітку стратегію, вибрати 2-3 найважливіші на сьогодні напрямки і фінансувати саме їх. Якщо ми дбаємо про енергозбереження, то саме на цьому напрямку треба по-максимуму акумулювати кошти. Я розумію, що школам потрібне нове обладнання, комп’ютери, спортивний інвентар. Це однозначно. Але якщо клас хімії чи фізики ще в робочому стані і рік-два може протриматися, то краще все-таки поміняти систему опалення в школі, вікна, дахи, які постійно протікають. Я проти розпорошування коштів на різні напрямки.

– Чому ж депутати при формуванні бюджету не наполягли, щоб саме на енергозбереження було виділено більше коштів?

– Ми говорили про це на бюджетній комісії. Управління освіти пообіцяло прислухатися. Але потім вирішили, що  матеріальна база теж важлива і без нових класів обійтися не можна. Я ж вважаю, що без них сьогодні можна обійтися. І недавно на звіті виконавчих органів я сказала, що якщо бюджет буде переглядатися, то треба на енергозбереження все-таки виділити кошти. Адже сьогодні практично по кожній школі прораховано, яка потрібна кількість електроенергії, води, теплоносіїв. Школи поповнюються новими комп’ютерними кабінетами, іншим обладнанням, тому йде збільшення витрат. Ліміти для шкіл – це страшний сон для директорів. А в мерії кожного року ставлять питання про скорочення школами енерговитрат на 10%. Ну не можна так ставити питання! Не можна перетворювати освітні і дошкільні заклади у заручників лімітів, бо складається враження, що ми оголошуємо війну власним дітям. 

– Ваша депутатська каденція закінчується наступного року. Як би Ви оцінили роботу фракції БЮТ у міськраді? Як депутатам працювалося впродовж трьох років?   

– Немає верхньої планки, до якої ми би вже дотягнулися, і могли сказати, що зроблено все. Щось ми зробили краще, десь недопрацювали, на окремі питання просто не мали впливу. Загалом, фракція працює. Як і в кожній фракції, у нас є різні думки з того чи іншого питання. Але ми працюємо згідно положенням про фракцію. Кожне питання, яке виноситься на сесію, ми обговорюємо спільно,  вирішуємо, яким чином голосувати. Кожен може висловити свою думку, ми усіх вислуховуємо, але голосуємо так, як проголосувала більшість членів фракції. Депутати фракції є ініціаторами ряду проектів, зокрема молодіжного житлового кредитування, соціальних питань тощо.

Звичайно, хочеться, щоб у наступній каденції чисельність нашої фракції збільшилася. Зрозуміло, що для цього потрібно працювати. У нас у фракції мало людей, які мають попередній депутатський досвід. А бути депутатом також треба вчитися. Адже вміння і досвід приходять з часом. Думаю, що ті з сьогоднішніх депутатів, які прийдуть у міську раду на наступну каденцію вже матимуть за плечима певний досвід, зможуть працювати набагато ефективніше.

Ми практично 2 роки вчилися. А от тепер вже відчуваємо себе депутатами, бо бачимо, що наша робота, зустрічі з виборцями приносять позитивний результат. Депутатські запити стосуються і глобальних питань життєдіяльності міста , і умов проживання виборців. Кошти, виділені на депутатські повноваження, ми скеровуємо на допомогу нашим виборцям у конкретних випадках – ремонт дороги чи комунального майна, надаємо матеріальну допомогу Завжди знаходимо можливість допомогти дітям-сиротам, багатодітним сім’ям. Минулого року, наприклад, наші депутати відвідали школи і привітали випускників, які отримали найвищі бали із ЗНО, вручили їм подарунки. До нас у громадські приймальні звертаються люди і з проблемами юридичного характеру. І це приємно - люди  нам вірять. І ми стараємося не розчарувати їх. Хоча, стає прикро, коли подаєш один і той же запит 2-4 рази, а результату жодного. Прикро також, що наші деякі чиновники, коли треба вирішити певне питання, депутата приймають, а простий мешканець з цим же питанням на прийом потрапити не може. Це ганебно.

Проблема ще й у тому, що наш міський голова не дослухається до зауважень депутатів. Постійно нагадуємо про виконання ухвали, якою відміняється двоставковий тариф на комунальні послуги з теплопостачання, але нас не чують. Минулого року після звіту мера про роботу виконавчих структур міської ради ми прийняли ухвалу, в якій висловили своє ставлення до роботи окремих управлінь, роботу деяких оцінили як незадовільну. Але ця ухвала практично не виконалася . Ми подаємо депутатські запити, з якими міський голова нібито й погоджується, але тільки на словах, або на папері. Наша біда в тому, що зобов’язання, які брали на себе чиновники, коли приходили на посади, вони з часом просто не виконують. Так бути не повинно. Хоча, така ситуація у нас в державі загалом. Багато законів просто задекларовані: на папері вони є, але не виконуються. І це, звичайно, ускладнює роботу і депутатів на місцях. Але я вірю в те, що депутатський корпус Львівської міської ради вболіває за ситуацію у рідному місті, вірю  у те, що час над Львовом не владний.

 

Розмовляла Вероніка Троян